Коли я була дитиною, ми ходили з родиною на нічну службу у церкві в Бедеслі Клінтон в графстві Мідландз. Одного разу, якраз перед тим, як нам треба було прокидатися та їхати різдвяної ночі до церкви, випало навдивовижу багато снігу.

Ми всі запхалися у нашого старого Ленд Ровера і поїхали вузькими дорогами, оповитими живоплотом, який перетворився на сріблясті дюни, футуристичні вигини ідеальної незаплямованої білої краси.

Дерева виблискували діамантами на білих лапатих гілках, пурпурово-чорне небо мерехтіло зорями. У мене це досі стоїть перед очима, ніби це було вчора.

Ми йшли під гору засніженою стежкою до церкви, майже нечутно ступаючи по пухнастому, незайманому снігу. І вже в церкві поринули у пахощі ладану, який оповив всіх прихожан.

Священик говорив і співав латиною. Я була надто малою, щоб її розуміти, окрім хіба що того, що вона лунала приємно і заспокійливо. Відчувши, що нарешті можу відволіктися від благоговійного слухання, я почала роздивлятися церкву і будувати хатки із молитовників на лаві переді мною.

А потім вдома нас довго заганяли в ліжко, щоб дати змогу Різдвяному Дідусеві (в оригіналі Father Christmas – Ред.) спуститися димарем, з’їсти свій мінст-пай (традиційний англійський пиріг із начинкою – Ред.) та випити келишок шеррі і лишити нам подарунки у шкарпетках, що висіли на каміні.

Рано вранці ми прокинулися і знайшли горіхи та мандарини, різні дрібнички, маленькі книжечки з малюнками, коробку із 12-ма фішками та червоним м’ячиком (традиційна англійська дитяча гра – Ред.), кольорові олівці та пляшечку з мильними кульками.

Потім після церкви ми цілий день разом каталися на санчатах, ліпили снігову бабу, готували, а потім їли індичку, сливовий пудинг із захованим всередину срібним шестипенсовиком, пахкали хлопавки та розпаковували подарунки під ялинкою. А ще насолоджувалися бабусиними та дідусевими обіймами та любов’ю.

Цілком можливо, що мої теплі спогади про Різдво є вибірковими та надто ідеалізованими, втім з віком у мене почали з’являтися сумніви, коли я бачила, як щоденні факти зраджують християнські заповіді. Не лише у військових конфліктах, а й в ході історії значно ближче до дому.

Наприклад, наша церква, відома також під назвою Вежі Спокути, була побудована у 1500 році місцевим землевласником Ніколасом Бромом в покаянні за те, що він із ревнощів вбив місцевого священика. Одного разу він повернувся додому і побачив, як той лоскоче його дружину за підборіддя. Завдяки своїй владі та впливовості йому вдалося уникнути покарання. Його навіть помилували король та Папа. А якби це був простий смертний, то йому б за це загрожувала шибениця.

З часу того мого дитинства, Різдво лише раз справило на мене схоже чарівне враження. Це було, коли моя подруга запросила мене на традиційний український Святвечір з кутею, при свічках та з чаркуванням.

Ми сходили на службу у Володимирському соборі, де мене знову огорнули пахощі запаморочливого ладану та молитви іноземною мовою. Я мало не розплакалася.

Сучасне святкування Різдва в багатьох британських містах та містечках – це суміш багатьох вірувань та культур. Інтеграція різних національностей витворює часом чудові поєднання традицій прославляння миру та добросердності.

Дослідіть походження Різдва і ви зрозумієте, що століттями в найтемніші зимові тижні святкування тривали по всій Північній Півкулі. Звичаї запозичувалися і частково перегукувалися, забувалися та знову оживали, відколи людству потрібен був привід влаштувати гулянку.

У час різдвяних свят, емоційно нестабільний та з “а дзуськи” настроєм, я намагаюся дозувати відвідання вечірок. Звичайно, мені приємно, коли мене запрошують, і часом впродовж кількох годин мені буває справді добре, але потім мені треба втекти додому.

2015 рік закінчився і мені закортіло підбити підсумки того, про що я писала у своїх попередніх блогах.

Навесні я повернулася зі своїх українських канікул із лопатою. Дні ставали довшими, вільного часу меншало і зрізана горіхова гілка, яку мені віддав сусід, лежала без діла.

І от недавно він запропонував обробити її для мене і ось він її приніс: гладенька, полакована, припасована так, щоб бути держаком для лопати. Це найкращий різдвяний подарунок за багато років.

Тим часом, пуделю Альф Бобу, про якого я писала раніше, і який уникнув стрижки восени, нещодавно таки обстригли його кучері до півдюйма або 1,27 см, і зараз йому може знадобитися шубка, щоб зігрітися.

Гарбузове насіння, яке я купила на базарі в Лубнах, виявилося зеленими кабачками. А ще у листопаді, який видався теплим, я зібрала в теплиці останні українські помідори і розклала їх на кухні достигати.

Не можу втриматися, аби знову не завести мову про англійську погоду: тисячі домівок та ферм у Північній Англії затопило вже втретє за останні кілька тижнів, відколи їх почало заливати.

Понад 773 міліметрів опадів випало у Шарпі в Камбрії – це щонайменше втричі перевищує місячну норму. Річки вийшли з берегів, і устаткування для відкачування води та бар’єри для її утримання не впоралися із такою кількістю води – дехто покладає відповідальність за це на нещодавні бюджетні скорочення.

Люди, яких це торкнулося, переживають важкі часи, але водночас трапляються випадки героїчної доброти та гуртування людей, які хочуть допомогти один одному. Британці жертвують предмети першої необхідності та гроші.

Я вражена, скільки сили та наснаги з’являється в людей, коли їм підставляє плече ближній і, напевне, це – головне, заради чого нам треба прославляти дух Різдва. То може й не “а дзуськи”?

У 2016 році я загадала собі вивчити кириличний алфавіт і знову спробувати хоч трохи розмовляти українською! Триматиму за себе кулаки.

English version of this blog.

Блог 1: Як я везла з України лопату і сіль

Блог 2: Англійське літо та українські солов’ї

Блог 3: Про українську свободу

Блог 4: Моє море

Блог 5: Чому ми їздимо і міряємо не так, як всі

Блог 6: Як я знайшла в Україні натхнення для бізнесу

Блог 7: Як мене здивували Київ і Лондон

Блог 8: Гарне українське кіно в Лондоні

Comments