Dec
22
На території офісу якогось «Союзу комуністів Луганщини» в Кам’янобрідському районі окупованого обласного центру в грудні 2015-го представники бойовиків самопроголошеної «ЛНР» спорудили пам’ятник Сталіну.
Погруддя більшовицького тирана, пофарбоване «під золото», вони відкрили спільно з делегацією російських комуністів. Останні назвали подію «даниною великій країні», яку вони, мовляв, усе одно побудують і «об’єднаються».
З приводу привиду «сталінізму», що досі блукає теренами сусідньої недорозваленої імперії, мені вже не раз доводилося висловлюватися, зокрема, й у книжці «Соловецький реквієм» (2013). Але актуальності тема не втратила. Тож дозвольте нагадати привидолюбам кілька думок авторитетних українських діячів культури – про політику Йосипа Віссаріоновича і його ідола-попередника – головного героя сьогочасного ленінопаду.
«Сталінізму» в СССР не було, а був ленінізм у виконанні Сталіна», доводять сучасні критики комуно-фашизму, дослідники витоків червоного терору. «Сталін лише був вірним ленінцем. «Сталінізм» вигадали тільки для того, щоб відвести удар від Леніна і виправдати ту партію, яка вийшла з комуністичних коридорів». Йосиф Віссаріонович, власне, виконав стратегічний план свого вчителя й попередника – найлютішого ворога селянства: «Розгорніть 43-й том ленінських творів на 401-й сторінці і прочитайте: «Бій проти селян, такий, якого ще не бачив світ, буде в 1931 році»; «Ленін визначив рік удару «для остаточного вирішення селянського питання»; «Ленін почав терор, Сталін продовжив» (Микола Сядристий).
Не секрет, що, за логікою тероризму, в групі заручників зловмисники прагнуть знешкодити лідера – тоді легше підкорити решту. «Україна серед радянських республік і була тим самим лідером, якого треба було завоювати і замирити. Сьогодні треба говорити про ту війну на знищення, яка планомірно провадилася проти України, і говорити про її антропологічні, демографічні і цивілізаційні, що найголовніше, наслідки в нашому сьогоденні», – зауважила в 2012-му письменниця Оксана Забужко. Бо тільки зрозумівши, що хвіст наслідків тягтиметься ще не одне покоління, «ми зможемо вилікуватися як нація і зможемо мати майбутнє, про яке ми мріємо».
Про сучасну Росію одна з тамтешніх газет кілька років тому написала, що ця країна досі не покаялась у злочинах, які вчинили на її землі її сини. Цитата мовою оригіналу: «Исконный смысл покаяния не в слезах, не в устройстве стометровой статуи Христа на Секирной горе, не в разбивании лбов, не в количестве крестов. В новозаветном греческом языке, употребляемом в церковном обиходе, покаяние обозначается понятием metanoia, что в дословном переводе соответствует слову «умоперемена», то есть перемена взглядов, переосмысление пройденного пути.
В стране, где не дана моральная оценка преступлений Сталина, где культивируется гордость великим советским прошлым, увы, не принято вспоминать о великой трагедии XX столетия»…
На жаль, історія нічого не вчить господарів кремлівської резервації. У них – цілковита амнезія. Але ми, українці, зобов’язані і згадувати, і пам’ятати – бо зловісна тінь муру з баштами лягла і на Биківнянський ліс, Дем’янів Лаз, Рутченкове поле, і на вчинене у 1930-х роках націєвбивство – геноцид, внаслідок якого на голодну смерть було приречено мільйони людей. І новочасна російсько-українська війна 2014–2015 років – це лише продовження іншими методами тієї самої ленінсько-сталінської політики.
Отож погруддя того, хто по груди (а на ділі – з головою) в людській крові – це зовсім не «данина великій країні». Це ще один слід чобота агресора на території України – зухвалий і чорний, хоч і пофарбований «під золото».
Comments
Leave a Reply
You must be logged in to post a comment.