Image copyright
AFP

Як ви ставитеся до Майдану сьогодні і чи приєдналися б ви до протестів, якби знали, що станеться у два наступні роки після них?

Із таким запитанням ВВС Україна звернулася до жителів восьми українських міст.

Луцьк

Степан, пенсіонер

Я підтримував Майдан, але бачте, що зробилося, – нічого не вийшло. Стали нас нищити більшовики, совєти, що воюють з нами, війну відкрили, наче їм землі своєї немає – цілий Сибір! – а вони хочуть ще й Україну.

Думав, що щось буде мінятися: скинуть цей уряд, стане краще. А воно, бачте, наших “свободівців” беруть, у тюрми пхають. За що? За те, що вони хочуть свободи, щоб ніхто не керував нами? Ай, що там говорити.

Якби знову постало питання йти на Майдан, пішов би я на Майдан, вже тільки по-іншому. Вже треба було би з ними зразу щось робити.

Андрій, 28 років, учасник Майдану. Здобуває другу освіту

Виступали тоді проти влади, але вийшло, що все даремно. Якби знову повернути все, то вже би не поїхав. Бо всі їхали з якоюсь метою, а вийшло, що і мети не досягнули і ще в скрутнішій ситуації опинилися.

Якщо розібратися, наша Західна Україна, в тому числі Волинь, більше виступала, бо знає, як жити. Тепер же зросли, ціни тарифи, навіть при Януковичі курс долара краще тримали. Крали, але тримали. Прийшла друга влада і почала в ту саму “кормушку” лізти.

Харків

Віталій, 33 роки, будівельник

Я від самого початку розумів, що Майдан ні до чого не приведе. Вважав, що це безглуздо. І зараз це підтверджується.

Людей шкода, загинули ні за що. Але Майдан був потрібен. Тоді я ставився до нього позитивно, хоча й неоднозначно. Це складно, адже це не чорне й біле, все набагато складніше.

Майдан був потрібен як демонстрація протесту. І нині нашим політикам треба весь час нагадувати: Україна може постати. А вона реально може. Влада не повинна забувати: людей не можна пригнічувати. А то вони вже знову забули, що були поставлені народом.

Image copyright
AFP

Image caption

Протести в Харкові нерідко супроводжувалися жорстокими бійками

Надія Писаренко, 40, викладач

Я нещодавно була в Києві, і мені не сподобалось те, що я там побачила. Лампадки, вінки… Адже в житті, на жаль, нічого не змінилося. Це дуже сумно і боляче, бо люди загинули. І пам’ять про них треба берегти, але в центрі міста зараз це виглядає – зрозумійте мене правильно – спекулятивно. Мені здається, найкращою пам’яттю про них були би зміни в нашому житті.

Я підтримувала Майдан, підтримувала революцію. Але тепер я більше не хочу революцій. Я не хочу смертей і трагедій. Так, мабуть, це розчарування.

Юрій Волошин, 66, пенсіонер

Все добре, все йде, як треба, як має бути. Не буває одночасних змін, зрозумійте. От я був комуністом, і не припинив ним бути в один момент. Це був процес. Не так просто відмовитись від своїх переконань і принципів. Так і зараз: зміни є, вони непомітні, не такі ефектні, як нам хотілося б. Але потрошку все рухається в правильному напрямку. І Майдан був необхідний, необхідний! Я навіть думати не хочу, що з нами було б, якби його не було.

Юлія Голозубова, 21, студентка

Я від початку його не розуміла, а тепер – тим більше. Переконалася, що мала рацію. Вважаю, що це був акт вандалізму. Так, можливо, в нас був президент, який крав. Але в нас усі крадуть. При цьому ми непогано жили, люди їздили за кордон, були якісь накопичення. Тепер же немає нічого.

Тернопіль

Наталя Литвин, історик

Майдан змінив багато і водночас багато чого й не змінив. Люди досі мають страх перед чиновниками, депутатами, перед збіднілістю, в яку ставить нас наша ж держава. Так, є й такі, які вже не бояться, знають свої права і після подій в Києві навчились твердо їх відстоювати. Але це одиниці.

У Майдані взяла б участь ще раз. Але вже не просто слухачем та спостерігачем, а активним бійцем. На жаль, я зрозуміла це надто пізно, що слід діяти, але ми і зараз продовжуємо цю боротьбу – волонтеримо, не забуваємо про наших бійців на Сході.

Ігор Качаг, інженер

Шкода, що Майдан мало чого змінив в Україні. Шкода, що винні у загибелі людей, серед яких є і п’ятеро тернопільців, досі не знайдені.

Я вважаю, що слід усе змінити в країні, але не революційним шляхом. Увесь уряд, усіх чиновників треба поміняти на нових, які ще не були при владі. І проводити реформи: не лише створити нову поліцію, і на тому сталося. Медицина, освіта, виробництво – усюди треба нові технології, підходи до вирішення проблем.

Майдан підтримав би однозначно. Два роки тому – це саме той час, коли невдоволення назрівало, народне терпіння увірвалося, і воно виплеснулося в Євромайдан. Добре, що люди вийшли тоді на вулиці. Якби цього не зробили, то навіть не знаю, у якій руїні була б наша Україна тепер.

Чернігів

Олександр Сидоренко, правоохоронець

Майдан підтримував тоді, підтримую і зараз. Жалкую лише про те, що він не був більш радикальним. Ми, як діти, повірили політикам і віддали наші долі в їхні руки, але забули, що для них збрехати – як води випити. Жалкую, що ми не взяли під тотальний контроль абсолютно всіх, хто рвався до влади і не перевірили їх до сьомого коліна. За розстріли на Майдані дотепер ніхто не покараний.

Артем Павленко, фрілансер

Я підтримував обидва Майдани. Розділяв їхні ідеї та мету. Однак зараз починаю розуміти, що просто так в житті нічого не відбувається. Так само і з Майданом – це далеко не спонтанна ініціатива простих людей, а чітко розіграний спектакль.

Люди стояли на Майдані зі щирим серцем, переживаючи за свою країну. Я в цьому переконаний, проте ті, хто пожинає плоди Революції Гідності, мабуть, мали зовсім інші плани на власне майбутнє. І зараз це добре видно з поведінки керівників країни. Один великий плюс – з минулою владою жити було неможливо. Добре, що вона відійшла у минуле, однак теперішня, схоже, не хоче робити висновків і наступає на ті самі граблі.

Черкаси

Леся Корж, художниця

На Майдан не їздила і не поїхала би за жодних умов. Криваві сутички, малі та великі війни. Українці проходять це не вперше за свою історію, але, схоже, роблять якісь не ті висновки.

Прикро, бо століттями майже нічого не змінюється, окрім загибелі людей… Тому я особисто Майдан не міфологізувала б. Щиро хочу побажати кожному з нас знайти і змінити в собі першопричини глобальних процесів чи суспільних проблем, власне нерозуміння природи людини, невміння чи небажання взаємодіяти з ближніми на основі любові.

Ірина Васюра, студентка

Самоідентифікація українців як нації – оце найбільше досягнення Революції Гідності і останніх двох років. Нарешті бути українцем стало не соромно і навіть модно. Замість прапорів Америки чи Франції на футболках/кедах/прикрасах почали з’являтись українські мотиви та патріотичні написи.

Звичайно, є й інша сторона медалі. Лише в останні роки ми дізнались про “диванний патріотизм”, коли людина, окрім голосних лозунгів, ні на що не здатна. Але більше, на щастя, інших, які роблять свій внесок у велику перемогу країни. Ми стали менше скиглити, більше діяти. Є впевненість, що можемо здійснити все і навіть більше. Є гордість за свою історію, є бажання творити цю історію і найголовніше – маємо нетерпимість до несправедливості. Вірю, що попереду лише краще.

Львів

Андрій Приймаченко, 25 років, режисер

Майдан я би підтримав і зараз. Однак знаючи, що відбуватиметься за два роки після революції, я би ще чіткіше висловлював свою позицію: ця революція – не за ЄС, а проти Росії. За Україну і проти усього російського, що є в Україні.

Бо зараз я бачу підміну понять: прикриваючись уявними європейськими цінностями, ми виправдовуємо Росію та росіян, замість того, щоби розривати усі зв’язки з відсталою частиною світу, яка тягне нас у болото. Це болото стало для України дуже зручним за понад три століття російської окупації: усе можна виправдати незрозумілою душевністю, людяністю, добротою, гостинністю тощо.

Маршрутки-скотовозки, потяги-морги, дороги-калабані – це все прояв російськості в Україні.

Юля Сабадишина, журналістка

Якби можна було б повернути час назад, я б теж поїхала туди. Але перед тим запитала би себе, ким хочу бути на Майдані: громадянином чи журналістом? Обравши б “журналіста” – спілкувалася би більше з незнайомими людьми, шукала непересічні історії. Обравши “громадянина” – знайшла б там для себе якусь суспільно важливу роботу і завантажилася би нею повністю.

Того ж разу ми там були недожурналісти і недогромадяни: писали про Майдан у соцмережах, подекуди допомагали волонтерам, але це все було ситуативно, неосмислено. І за це, насправді, соромно і прикро… Були приголомшені й розгублені. Розуміли, що на наших очах твориться щось мегазначуще, але не знали, як правильно діяти.

Донецьк

Людмила Ярова, зі Слов’янська Донецької області, в 2013 році працювала в торгівлі, зараз пенсіонерка

Пам’ятаю, у грудні 2013-го ішла з роботи і зайшла до магазину в центрі. Бачу: заїхала колонна машин, сигналять. Думала спершу – якесь весілля. А воно – Майдан приїхав. І тут же наша Штепа, роздягнена вийшла з міськвиконкому. Усі кричали “майданівцям”: “Ідіть працюйте!” Проганяли їх. Я також приєдналася. Тому що не хотіла, щоб у нашому місті таке було як у Києві – щоб стріляли, палили шини.