Oct
11
Роман Лубківський, поет
Filed Under UA
– Якось ви сказали, що таке національне піднесення було тільки на тому одному письменницькому з’їзді з-поміж багатьох, у яких брали участь. Чим він був особливий?
– Даруйте, може, я патетично тоді сказав, але факт незаперечний: ми на повну силу відчули, що може сказати письменник на захист рідної мови, культури, історії.
Пам’ятаю також післячорнобильський письменницький з’їзд, що теж проходив у приміщенні Верховної Ради – це 1986-й рік. Тоді Іван Драч сказав, що в генетичний код нашої нації вдарив атомний грім – це теж викликало певне потрясіння. Вже окрім таких, дуже потужних речей, говорилося про українську книгу, умови для творчості письменника. Йшлося і про ювілеї Івана Франка та Маркіяна Шашкевича.
Тобто, у цьому залі ніби витала різкополярна аура…
І ось – рік 1991-й. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України настав час державних діянь. Особлива необхідність у них виникла, коли почалася підготовка до згадуваної інавгурації Президента України у грудні того року. Отже, йшлося про те, щоб у цьому приміщенні утвердити якісь нові традиції, які потім були б сталими, зокрема й інавгурацію. У цьому брали участь люди, котрі були “родом з минулого”. Таким був і новообраний Президент Леонід Кравчук, котрий, так би мовити, по-своєму перейшов із минулого в сучасне.
До моменту інавгурації мені вдалося із Михайлом Косівим, депутатом Верховної Ради, домогтися зняття в залі засідань Верховної Ради комуністичного символа – фігури Леніна.
– Як це було?
– Пропонувалися різні способи, як це вчинити, в тому числі і, скажімо так, лобові варіанти. Ми з Михайлом, хоч люди радикальні (але в сутності, а не за формою), написали заяву до Президії Верховної Ради: необхідно привести інтер’єри Верховної Ради у відповідність із прийнятим Актом про незалежність України. Подали на розгляд відповідної комісії свої міркування, а комісія довела їх до відома президії. І остання вирішила: демонтувати фігуру та передати її кудись на збереження, щоб у майбутньому, коли буде створено музей тоталітаризму, як у країнах Східної Європи, ця фігура давала уявлення про добу комуністичного режиму.
Нам здавалося, що цей масивний бовван був створений із дорогого каменю – граніту чи мармуру. Але виявилося, що це – підробка!
– Невже? Важко повірити…
– Так усі думали… Коли робітники почали демонтаж, то зрозуміли, що фігура насправді дуже легка. Зачепили гаком і відірвали її верхню частину. Виявляється, вона була зроблена із пап’є-маше, а по-народному, з бібули. Тобто, пресована, полакована, покрита фарбою, підігнана під колір білого мармуру. По частинах її і розібрали.
І зал набув іншого вигляду, він став інакшим. Відтак залишилася ніша. У неї було запропоновано встановити український національний прапор, який вже був фактично узаконений для користування під час зустрічей з іноземними делегаціями, державних церемоній. Він був, правда, без державного герба – з останнім досі тривають болісні процеси… І ось таким чином зал уже був доведений до того стану, в якому дійсно можуть приймати присягу президенти нашої держави.
Думалося, що в такий момент наявність лише атрибутів держави – це замало, тут повинен бути створений певний святковий, урочистий настрій.
– Повернімося до прапора. Ваша пропозиція внести його у сесійний зал Верховної Ради викликала неоднозначні вигуки…
– У вересні 1991 року я підійшов до другого мікрофона у Верховній Раді, від хвилювання не представився, і запропонував внести до залу національний прапор України. Йшлося про те, щоб він набув статусу державного.
З іншого мікрофона мене підтримав В’ячеслав Чорновіл. Він не посилався на мене, але сказав, що пропонує внести прапор ще й у зв’язку з тим, що наш прапор був у Москві, коли виступав Єльцин під час відомих серпневих подій 1991 року. Я думаю, що це був певний “хід” В’ячеслава Максимовича – він хотів переконати лівих, комуністів, росіян у Верховній Раді, що якщо наш прапор майорить у Москві поруч з Єльциним, то в цьому виявляється певна символічність, і ми повинні її потвердити відповідним проявом.
– А як на це зреагував Леонід Кравчук, який тоді був головою Верховної Ради?
– Поставив на голосування наші пропозиції.
Отож, один прапор внесли, а друге полотнище доручили встановити на куполі Верховної Ради. Мені запропонували взяти участь у цій урочистій церемонії.
Шлях туди вів якимись закапелками, через горище, гвинтовими сходами. Вийшовши нагору, я відчув під ногами бляху – вона лунко ніби вистрілювала під підошвами. Глянув за край купола і побачив, що весь парк заповнили люди. Леонід Кравчук наказав, що треба підняти прапор над куполом, але зберегти і прапор УРСР, який там висів. Він не наважувався так різко відійти від одного і перейти до іншого. Пригадую, піднявся також монтер, який дістався на купол по драбині. Він опустив прапор УРСР і до нього прикріпив прапор український, а потім підняв їх разом.
Вітер розвіяв багатоколірну композицію, а люди внизу загули, почали обурено кричати, багато їх кинулося до входу у Верховну Раду, протестуючи проти того, що поруч із синьо-жовтим знаходиться червоно-синій прапор.
І тоді Леонід Кравчук прийняв рішення зняти останній. Але ж раптом зник монтер! Незабаром, правда, його знайшли і було виконано необхідну операцію знову – тепер уже синьо-жовтий розкинувся розкішно над куполом, здавалося, над усією нашою країною.
Загалом скажу, що в моєму житті багато за що доводилося боротися. Причина цього проста: існував та й зараз існує спротив українській культурі, навіть збоку державної машини. Тому не заспокоюймося, борімося, діймо!
Віктор Мазаний. Рівне.
Фото автора
Comments
Leave a Reply
You must be logged in to post a comment.