На якийсь час варто відійти від історично-політичних і культурних питань до інших – господарських. Цей відхід дозволить перекинути місток між старою та модерною добою, і навіть побачити зв’язок із постмодерним світом.
В історії нема нічого, що не змінювалося б з плином часу. Тільки деякі речі змінюються повільніше, ніж інші, а окремі – вкрай поволі. У випадку українських земель майже незмінним був їхній статус житниці. Майже половина ґрунтів – родючий чорнозем. Такої пропорції годі знайти в інших країнах і краях світу. За протяжністю і товщиною чорнозему з українським зрівнятися можуть хіба що окремі американські штати. Як-от Техас, з яким на Заході в новітні часи часто порівнювали Україну: “Україна – Техас Росії/СРСР”.
Цей чорнозем не є винятково український. Він є частиною чорноземного поясу, що тягнеться від Уральських гір, через російське Поволжя, Кубань і Дон, через більшість українських земель аж до Дністра, полишаючи поза собою Крим на півдні й ліси на півночі.
Чорнозем був і є фактором, що глибоко впливає на українську історію. Найперший – історична вкоріненість і тяглість землеробства на наших землях. У дописемні часи тут існувала розвинута землеробська цивілізація, яку археологи охрестили трипільською. Геродот писав про землеробські племена, що живуть на північ від скіфів – “скіфи-орачі”. Поряд з Єгиптом – його родючими долинами Нілу, Північне Причорномор’я слугувало житницею античного світу.
Ми не знаємо багато про землеробство на українських землях у часи Середньовіччя – окрім того, що десь там у ранньоруські часи місцеві племена перейшли до трипільної системи. У ранні ж новітні часи, культури ренесансу і бароко, в уяві місцевих поетів українські землі набирають статусу біблійної Палестини – землі, що пливе молоком і медом. З відкриттям Америки й поділом Європи на промисловий захід і землеробський схід – “на захід і схід від Ельби”, зерно, що
вирощували на “східних кресах” Речі Посполитої, через балтійські порти надходило на європейські ринки й було джерелом невимовного багатства місцевої знаті.
Найбільше ж потенціал України як європейської житниці розкрився після майже одночасного падіння Речі Посполитої та Кримського ханства наприкінці XVIII ст. Після їх анексії Російською імперією українські землі, як і в часи античності, знову отримали доступ до Чорного моря. А розвиток тамтешніх портів і модерної транспортної системи дозволив продавати українське зерно по всьому світі.
Статус житниці мав свої переваги, але й містив певні загрози. Перевагою були вищі стандарти життя місцевого населення: у часи, коли голод був регулярним явищем, легше було вижити на родючих землях. Загрозу ж становили бажання ближчих і дальших сусідів завоювати ці землі й узяти під свій контроль, щоб мати з цього економічний і політичний зиск. Особливо це стає видно в короткому ХХ ст. – з 1914-го по 1991 роки.
Уява про мільйон пудів зерна, зібраних на українських землях 1913-го, діяла як магніт на всі супердержави, які наступного року вступили у Першу світову війну. Досить прочитати листи Леніна чи Гітлера, щоб побачити, яке велике значення вони надавали завоюванню України та контролю над її ресурсами. Перший – для перемоги світової пролетарської революції, другий – Третього райху. Український Голод 1932–1933 років став найбільш промовистим доказом того, якою екзистенціальною загрозою може обернутися природне багатство.
Іншу загрозу становила так звана ресурсна пастка. Як правило, країни з багатими ресурсами розвиваються екстенсивно, а не інтенсивно. Навіщо старатися, якщо природа й так щедро забезпечує всім необхідним? Українські історики господарства кажуть, що від початку нашої писаної історії у ІХ ст. й аж до кінця ХІХ ст. спосіб обробітку землі в нас суттєво не мінявся. У результаті на значно бідніших землях у Моравії, завдяки використанню нової сільськогосподарської техніки й міндобрив, з однакової площі збирали втричі-вчетверо більше зерна, ніж в Україні.
Це позначилося на місцевій культурі – як традиційній, так і новітній. Особливо, коли остання користалася з першої, щоб винаходити свої нові символи і традиції. Досить сказати, що на українському національному прапорі відчитується образ житнього лану під блакитним небом. Українська модерна культура свідомо позиціонувала себе як культура села. Це значною мірою відповідало дійсності: після того як у новітні часи вона майже втратила свою еліту через польську, або відповідно російську, асиміляцію чи акультурацію, українська нація стала селянською.
На межі ХIХ–ХХ ст. Близько 90 відсотків українців були селянами, а близько 90 відсотків селян на українських землях були українцями. Більшість українських діячів модерної доби або народилися під солом’яною стріхою, або були віддалені від неї одним-двома поколіннями. Вони оспівували селянські чесноти: працьовитість, доброзичливість, гостинність. І мали рацію. Традиційне суспільство, попри тяжкі умови життя в ньому, давало почуття родинного тепла й захистку – на відміну від модерного світу, з його індивідуалізмом і холодною раціональністю.
Однак те, що було перевагою в часи традиційного суспільства, стало гальмом при переході до модерного. Коли на межі ХІХ і ХХ ст. перед українським селянином поставав вибір: іти до міста, щоб найнятися там на фабрику чи шахту, або емігрувати разом зі своєю сім’єю за тридев’ять земель, до Америки чи на Далекий Схід, щоб освоювати там нові землі й продовжувати традиційний стиль життя, то він найчастіше вибирав друге. У міста й на фабрики йшли переважно інші етнічні групи. У випадку українських земель у Російській імперії – російські селяни. Причому різниця між тим, хто куди йде, залежала не так від етнічності, як від способу ведення господарства. Селяни з чорноземного поясу воліли переселятися на інші землі. Ті ж, які жили на бідних ґрунтах, а тому зазвичай мусили шукати собі додаткових засобів існування, йшли працювати у промисловість.
У результаті, на українських землях встановилася певна закономірність: що більший населений пункт, то менше він є українським/україномовним. Надто ж – великі міста. І навпаки: що він менший – містечка і села, то більше чути там української мови. Ця закономірність збереглася навіть, коли українці в середині 1960-х перестали бути переважно сільською нацією і стали міщанами: потрапивши в міста з панівною російською культурою, вони швидко русифікувалися.
Єдиним винятком серед великих міст був Львів. У його випадку жителі навколишніх сіл, переселяючись до нього, не асимілювалися, а самі асимілювали це місто. Тому в уяві багатьох українців Львів був їхньою духовною столицею. Але історія цього міста є багато в чому винятковою – стосовно інших міст як колишньої Речі Посполитої, так і Російської імперії. Львів став прикладом успішної “модернізації без індустріалізації”, коли головним агентом змін був не підприємець чи банкір, а “просвічений” чиновник. Включно з такими його відмінами, як гімназіальний учитель, університетський професор, римо-католицький, греко-католицький священик чи рабин із так званої поступової синагоги. Але це тема для іншої історії.
Оскільки вісь “село – місто” є однією з головних у модерному світі, то в Україні, за словами історика Ореста Субтельного, встановилося драматичне протиставлення: все, що було українське, було немодерне, – і все, що було модерне, було неукраїнське. В очах жителів міста, українські селяни були відсталі, хитруваті чи, навпаки, тупі “салоїди”. Цей стереотип особливо сильний у сучасній російській культурі.
Однак це протиставлення не було жорстке. Бо існувала третя група: асимільованих, російськомовних українців, які хоча й переселилися до міста й втратили головні риси традиційної культури, але зберігали емоційне прив’язання до свого селянського дитинства чи – у випадку їхніх дітей – до своїх україномовних сільських дідусів і бабусь, в яких проводили влітку канікули.
Постмодерна доба – чи пізньої модерності, якщо хтось воліє так називати – затирає чіткі розмежування і робить старі поділи проблематичними. В одних випадках – як під час президентських виборів 1994 року чи помаранчевої революції 2004-го – Україна була класичним зразком того, що Самуїл Гантінґтон називав “розколотою країною”. Не бракувало й досі не бракує прогнозів, що Україна прямує до громадянської війни між “україномовним Заходом” і “російськомовним Сходом”. На цьому розколі й будував свої плани Путін, коли заговорив про створення “Новоросії” з російськомовної частини України. Однак маємо й інші випадки – як-от під час грудневого референдуму 1991 року чи “російської весни” 2014-го – коли Україна демонструє подиву гідну єдність.
Тож попри “дві України”, можемо говорити про існування третьої – України середини: як географічної, так і політичної. Двомовної, але політично лояльної до української незалежності. Донедавна її головним символом була сама українська столиця, Київ. Від часів Євромайдану до Києва додався Дніпропетровськ – індустріальне серце України.
Є підстави думати, що зараз нова “лінія Гантінґтона” пролягає на межі Дніпропетровської та Донецької областей. З тим, що сусідні Одеса і Харків тяжіють більше до Дніпропетровська, а не до Донецька. У всякому разі, ані російськомовне населення України, ані український Схід не є однорідними спільнотами. Там спостерігаємо формування нової української ідентичності, пов’язаної у першу чергу (хоча й не винятково) із середнім класом і молодим поколінням.
Відповідної трансформації в постмодерну добу зазнало й сільське господарство. Із символу традиційності й відсталості воно стає однією з найбільш розвинутих і прибуткових постіндустріальних галузей – у світі, який потерпає від екологічної кризи та браку натуральних продуктів. Українські чорноземи знову набирають значення. Зрештою, вони ніколи його й не втрачали (Далі буде)